ремонт ванной.
как построить флигель
ремонтное село
Допомогти
Понеділок, 20 червня 2016 00:00

Архієпископ Сергій Горобцов про хоспіс "Будинок милосердя"

Досвід паліативної допомоги УПЦ КП. Хоспіс "Будинок Милосердя" - 17 років соціального служіння

(с. Греково-Олександрівка Донецька обл.)

Керуючий Донецькою єпархією

Голова Cинодального відділу соціального служіння та благодійності

ЕЛЕОС-УКРАЇНА

Керівник ЕЛЕОС-ДОНЕЦЬК

архієпископ Донецький і Маріупольський Сергій Горобцов

доповідь на Всеукраїнській конференції: "Паліативна допомога в Україні: Морально-етичні, психологічні та духовні аспекти"

14-15 червня 2016 р.м. Харків

 

На Донеччині вже сімнадцять років існує хоспіс – «Будинок милосердя» на балансі православної парафії УПЦ КП. У цьому притулку мешкають на сьогоднішній день 112 людей похилого віку, самотні, хворі на рак, після інсульту, від яких, відмовились рідні діти та держава. Практично більша частина мешканців прикована до функціонального ліжка.

«Будинок милосердя» знаходиться в чудовому заповідному, живопісному місці у с. Греко-Олександрівка (нині окупована територія), на березі річки Грузьський Єланчик у приміщенні районної лікарні. Обслуговуючий персонал притулку – це волонтери, медики, священнослужителі зі своїми дружинами, а також прості прочани. Будинок має своє господарство, сад та город.

Завдяки проекту «Рука допомоги», що реалізує ЕЛЕОС-УКРАЇНА за фінансової підтримки МФ "Відродження" з початку 2016 року, наші пацієнти отримали змогу виїжджати для отримання медичної допомоги та реалізації соціальних гарантій на території підконтрольні українській владі, у тому числі до Києва. Крім того, хоспіс став центром комунікацій між людьми потребуючими допомоги та її надавачами. Місцева громада гарно обізнана із закладом може звернутися зі своїми проблемами до цього хоспісу, як центру надання соціальних послуг: консультацій духовних, психологічних, фахових (медичні, юридичні) та отримання гуманітарної допомоги.

Праця з тяжкохворими, літніми людьми дуже складна і відповідальна. Практично кожен з нас в житті мав свій досвід догляду своїх престарілих і тяжко хворих батька чи матір. Наш благодійний заклад є унікальним місцем, куди приходять за допомогою практично всі соціально незабезпечені категорії населення. Найскладнішою категорією є приковані до функціонального ліжка. В зимовий період до нас потрапляють люди з обмороженими кінцівками. В притулку працюють виключно віруючі люди, які розуміють основні християнські цінності, люди, які завжди будуть чутливими до чужого горя, болю, люди які працюють не для вдячності, а для вічного життя. «Будинок милосердя» існує за рахунок добровільних пожертв віруючих та за рахунок власного сільського господарства.

За сімнадцять років служіння невиліковно хворим людям ми набули досвід полегшення страждань хворих не тільки медичними засобами, але і шляхом постійної молитви, сповіді, причастя та постійним, практично цілодобовим, спілкуванням зі священиками. Ми всі чудово розуміємо, що хоспіс – це останнє місце, останній притулок, куди привозять людей помирати. Але наша місія така – хоспіс – це не місце, де можна померти, це місце, де треба жити.

Церковнослужителі намагаються підготувати людей до переходу у вічне життя, де немає болю, страждань, смерті. Бо дуже важливо, щоб люди йшли на той світ з відпущеними гріхами та самі простили всіх. Часто саме тут люди по-справжньому починають вірити в Господа та в загробне життя. За декілька місяців, або тижнів роблять переоцінку всього свого існування. Багато разів пацієнти хоспісу, які не були хрещеними, самі просили священиків завершити таїнство Хрещення, розуміючи, що вони залишають цей світ. Тим самим церква, піклуючись про спасіння людських душ, виконує свою основну місію.

В кожній палаті мешкають 2-3 людини. Інтер’єр кімнат практично подібний домашньому: є телевізор, ікони, картини, фотографії, килими, акваріум з рибками. У багатьох є домашні улюбленці. Хотілося зазначити, що біль і страждання хворих переносяться легше, якщо поряд знаходиться домашня кішка.

Проводиться музична терапія. Коли гарна погода пацієнтів виводять-вивозять на інвалідних візках на вулицю подихати свіжим повітрям, подивитись на квіти, на річку, з рук погодувати домашніх голубів. Ми всі повинні розуміти: «якщо  неможливо зцілити, то треба намагатися облегшити долю невиліковно хворого». В момент, коли помирає людина, священик стоїть біля неї і тримає за руку, в останній раз в цьому світі прощає їй гріхи і читає відхідні молитви.

Також наша обитель допомагає хворим на рак людям, які живуть у себе вдома, та їхнім рідним продуктами харчування, тому що практично всі гроші ідуть на ліки, і дуже часто в родині не залишається коштів на хліб.

Господь вчить нас бути милосердним до всіх стражденних людей, бо сам Христос прийняв муки на Хресті, щоб ми не страждали. І основне завдання сучасного суспільства – зробити останні тижні, дні, години тяжкохворих безболісними. Треба дати можливість, щоб хвора людина думала не про нестерпний біль, а маючи зручні, ефективні знеболюючі засоби, продовжувала життя та завершила всі свої справи перед вічністю.

В Україні є певний відсоток людей хворих на рак, які через страшний біль закінчили життя самогубством. У всіх релігіях це рахується смертельним гріхом. Деякі країни намагаються нав’язати нам евтаназію, що також є гріхом – вбивством. Навіщо вигадувались якісь форми локалізації болю і страждань, якщо вже багато років Європейські країни знеболюють тяжкохворих, наприклад, таблетованим морфіном, пластирами. І там люди не страждають, у нас страждають. Невже наші люди не так працювали, не так жили, будували свою державу, що ми не можемо забезпечити їх гідним знеболювальним?! Якщо ми милосердні і гуманні, то треба, насамперед, зробити все можливе і неможливе, щоб хворий, щоб хворий наш брат чи сестра не відчували фізичного болю, паралельно церква забезпечує їх душевним спокоєм та переосмисленням життя, та професійний догляд до самого останнього подиху. Така позиція нашої церкви. Бо сказано у Євангелії: «Все, що ви зробили одному із братів найменших – ви мені зробили» (МФ 25-40).