ремонт ванной.
как построить флигель
ремонтное село
Допомогти
Вівторок, 04 жовтня 2016 00:00

"Під Щастям загинув мій дядько"

Більшості з нас Анжеліка Рудницька добре знайома як співачка, телеведуча і автор легендарної програми "Територія А", але музика - це далеко не все, чим вона займається. Ми хочемо познайомити вас з Рудницькою-волонтером і патріотом. Читайте відверту розмову про Майдан, особисті трагедії і віру в Бога, яку з Анжелікою записав протоієрей Сергій Дмитрієв.

Анжеліка Рудницька: Я вважаю, що все походить від виховання. Наприклад Різдво чи Великдень у нашій родині починалося не із закупів продуктів, а із добрих справ. В доросле життя я звичайно ці цінності, які мені в дитинстві прищеплювали, – перенесла, і в мирній Україні свої зусилля спрямовувала на спілкування з дітьми, хворими в онколікарнях, роблячи для них майстер-класи. Було безліч проектів в які я інтегрувалася чи вигадувала їх сама.

«Я здала донорську кров, вважаючи, що вона може врятувати комусь життя і ось таким було моє прощання з дядьком…»

Звичайно, коли почався Майдан я була як всі кияни і не кияни там і коли мені дзвонили хлопці зі сцени й казали, щоб я прийшла і заспівала, то я приходила й співала. Я спілкувалася з людьми, розуміла те, що важливо не тільки нарізати бутерброди, але й говорити. Якщо Бог мені подарував вміння говорити й впливати на людей через слова, через музику, то чому я не повинна це використовувати на користь?

Вперше я поїхала на фронт у серпні 2014 року. За три тижні до моєї поїздки під Щастям в Георгіївці загинув мій дядько і мені було дуже боляче й я не змогла бути на його похоронах. Такий мій перший, пов’язаний з фронтом крок, – в той день, коли його ховали, далеко від Києва, на Волині, я пішла в лікарню й здала донорську кров, вважаючи, що вона може врятувати комусь життя і ось таким було моє прощання з дядьком.

Було дуже болісно, коли я прїхала в «Айдар» і побувала в кубрику, де він жив, бачила ліжко, підписане його позивним, яке до тепер ніхто не зайняв. І найперше, що почула від його друзів: «Чого ти сюди приїхала? Дівчатам місця немає на війні, тут робити немає що». Але вони не знали, що я не просто приїхала в гості подивитися, а я приїхала з концертом і вже коли встановили звук і почала співати, то настрої зовсім змінилися.

Для мене це теж було важливим. Я не співаю пісні про війну у мене всі вони про любов і я запитувала хлопців: «Хіба не любов до рідних, до Батьківщини, до своєї землі вас привела сюди? Чи не любов примусила вас, а це були добровольці, змінити домашні ліжка і затишок на фронтові умови. В якийсь момент, коли я говорила, то бачила як чоловіки суворі і плакали. А потім я їх веселила, співаючи тільки щось життєрадісне, можливо не завжди веселе, але життєстверджуюче, про любов і з позитивним фіналом, бо ми всі зараз переживаємо стрес, нам всім важко і тому це все треба компенсувати позитивом. І тому весь концерт потрібно наповнити чимось домашнім, жіночним, тим чого не вистачає чоловікам на фронті. От власне таким був і початок.

Ми окрім концерту привезли допомогу. Я побачила наскільки важливою є така маленька пауза у військовому житті, коли вони як малі діти беруться за руки, водять хороводи зі мною, співають разом зі мною, про щось розповідають. Така спільна праця дуже зближує людей ось так воно почалося і ніяк не може закінчитися, це ви знаєте, як ніхто, що це своєрідна залежність і вона є такою, коли ти розумієш, що там ти на Сході, чи серед мирного населення чи військових, – докладаєш свої зусилля і вони дуже потрібні. Ти відчуваєш, що там ти потрібніший ніж у мирному житті. І тому сюди ми повертаємося для того, щоб працювати, заробляти гроші, збирати кошти, допомогу і знову їдемо на фронт.

НА СХОДІ КАТАСТРОФІЧНО НЕ ВИСТАЧАЄ ЦЕРКОВ КИЇВСЬКОГО ПАТРІАРХАТУ

О. С.: Якби на Сході було багато церков Київського Патріархату, то чи  змінилася б ситуація там?

А. Р.: Звичайно, що мені важко сказати, оскільки я там не живу, але я спілкуюся з людьми і вони кажуть, що їм катастрофічно не вистачає Церков Київського Патріархату, тому що нормальна людина не хоче йти в інші не через те, що там не такі стіни, чи не такі розписи, чи не такою мовою говорять, а через те, що саме і всім відомо з яких Церков і монастирів виносили зброю і виходили бойовики, які захоплювали міста. Люди, які вміють думати, не можуть переступити поріг цього храму, бо для них Церква перетворилася на терористичну організацію, але людині без Церкви важко, особливо на фронті, особливо, коли все навколо так страшно. Тому вони дуже хочуть, щоб були Церкви Київського Патріархату і кажуть, що нам це дуже необхідно і навіть об’єднуються в такі волонтерські організації й підтримують Церкву Київського Патріархату так само як свої волонтерські програми.

О. С.: Скажи будь ласка якою б ти хотіла бачити свою Церкву, священика, спільноту, де б тобі було комфортно?

А. Р.: Я про це ніколи не думала, але це цікаво.

ПАТРІАРХ ФІЛАРЕТ – ВЗІРЕЦЬ ПОЄДНАННЯ ДУХОВНОСТІ І ПАТРІОТИЗМУ

О. С.: Яке твоє бачення священика майбутнього, Церкви, храму, людей?

А. Р.: Те, що храми і священики будуть модернізуватися разом з усім світом – це очевидно, але я справді такої собі футуристичної картинки нової Церкви не малювала. Напевне не за якимось зовнішніми ознакими, а все таки це має бути людина з якою легко контактувати, яка не ставить перепони між тобою і собою, до якої йдуть не бити чолом об землю, хоча  коли людині хочеться, то вона це сама буде робити. Треба щоб людина не боялася священика, тому що не знає як звернутися, що поцілувати, як стати. Реально дуже багато людей від цього відчувають дискомфорт. Необхідно, щоб це була людина з якою дуже легко встановити контакти і фактично капелани, я думаю, зараз випрацьовують цю схему, тому що вони в найгарячіших точках, вони разом з хлопцями переживають обстріли і напади. Капелани виконують функції психологів, і медиків, і батьків, і наставників, і є всім чим тільки можна. Можливо і не людина майбутнього, але такий взірець поєднання духовності і патріотизму зараз є Патріарх Філарет, бо в той момент коли під час Революції гідності ми всі доходили до ручки і навіть, коли ти не знаходився на Майдані, а сидів вдома і дивився в моніторі й ця безвихідь, коли стріляють у місті в мирних людей і коли на сцену виходив Патріарх Філарет, то наступав спокій, тобто відчуття впевненості. Він завжди вміє підібрати слова, дуже прості, без всяких заумностей, без всяких нагорожених подвійних чи потрійних філософій, нашарувань. Він вміє дуже простими, доступними словами сказати те, що потрібно людині в цей момент і він вміє своїм прикладом, своєю поведінкою показати приклад іншим.

Я писала про це дуже популярний пост, там було сотні репостів під час Дня Незалежності як Патріарх Філарет встав, коли почався парад, і простояв, приймаючи фактично цей парад як головна духовна особа країни, і це було щось таке зворушливе, бо всі ми знаємо, що йому під 90 років. Люди переминаються з ноги на ногу, не можуть втримати рівно спину, а він як став рівнесенько, так і простояв цілих дві години.

Взагалі в країні зараз немає лідера, за яким хоче йти народ. Патріарх Філарет – він є духовним лідером. Дуже важливо, що він не боячись бере на себе цю місію – вести націю, не давати їй розчаровуватися, бути сильною, бути монолітною, і я йому за це окремо дуже вдячна.


КИЇВСЬКИЙ ПАТРІАРХАТ ДАЄ ЛЮБОВ, ПІДТРИМКУ, СПІВЧУТТЯ І ВЗАЄМОДОПОМОГУ, ЯКА ПОТРІБНА КОЖНОМУ

О. С.: Дехто звинувачуючи каже, що Церква повинна займатися духовними справами не лізти в політику, що релігія поза патріотизмом, націоналізмом. Як ти бачиш це поєднання? Часто звинувачують Патріарха і Київський Патріархат, що ніби то вони більше уваги патріотизму , а не духовному. Цікаво, яка твоя думка?

А. Р.: Я не чула, щоб Патріарх Філарет говорив про патріотизм поза Богом. Ми знаємо, що Бог – це любов і ця любов не може бути абстрактною, ні до чого, вона до своєї землі, тому це вже патріотизм. Любов до тих людей, які тебе оточують, до ближнього, тобто я не бачу дисонансу з Біблією. Я спілкуюся зі священиками з інших конфесій, наприклад з протестантами, і вони теж не відчувають цього дисонансу. Можливо зовнішні атрибути там інші, але суть цієї любові, вона є, і слава Богу, що не зі зброєю ж іде Київський Патріархат, а з любов’ю, підтримкою, співчуттям і взаємодопомогою, яка потрібна кожному.

О. С.: Ти була сьогодні в офісі Синодального відділу соціального служіння та благодійності Елеос-Україна. Я так розумію, що для тебе це відкриття?

А. Р.: Я чула про організацію, але не знала, що вона знаходиться в такому класному місці. Я бачила ці проекти не в офісі і мені приємно було побувати у вас в гостях.

«ЦЕРКВА – ЦЕ НЕ ФОРМАЛЬНО ПОСТАВИТИ СВІЧКУ, АЛЕ В ЦЕРКВІ МОЖНА І ЗВЕРНУТИСЯ ЗА ДОПОМОГОЮ».

О. С.: На скільки зараз потрібне активне соціальне служіння в Церкві при парафіях?

А. Р.: Це чудово. Мені здається, що це повернення до джерел, тому що я читала лекції Івана Огієнка, нашого митрополита, а він писав, що завжди в селах українські Церкви були не тільки центром духовного життя, але й культурного. При Церквах були освітні заклади від маленьких сіл до Києво-Могилянської академії чи колегіуму в Переяслав-Хмельницькому. Також в інших містах були медичні пункти, лікарні і завжди Церква годувала та вигрівала сиріт, а за часи Радянської влади все це розгубилося, розтрощилося, знищилося, і зараз кожний духовний пастир повинен кликати до себе людей і людина повинна розуміти, що Церква – це не формально прийти поставити свічку помолитися, бо якщо це не формально, то це нормально, але в Церкві можна і звернутися за допомогою.

В Києві напевно важко зібрати велику громаду, тут немає такого приходу як у сільській Церкві. В Михайлівському, в який я люблю приходити, кожного разу зустрічаю нові обличчя, бо окрім людей, які люблять собор і приходять сюди, тут буває безліч туристів, людей які зайшли просто в гості помилуватися і навряд чи їх можна вважати такою паствою цієї Церкви, але будь які соціальні речі, недільні школи, всі проекти, які ми сьогодні дивилися і обговорювали, вони всі здружують тих людей, які вчора були чужими, а сьогодні, зробивши щось спільне, вони стають однією паствою, чимось таким, може не зовсім монолітним, але тим, що допомагає. В цьому розумінні я людина Православна, але в розумінні такої дружби, взаємопідтримки тут є чому Православній Церкві повчитися в протестантів, бо в них якщо хтось захворів, то нехай по гривні чи по п’ять, але люди скидаються і вже це допомога. Вони живуть такою монолітнішою общиною і життям. Думаю, що в Православ’ї це відновиться, просто воно не може не відновитися, але це не стається за одну хвилину.

 

МИХАЙЛІВСЬКИЙ ПІСЛЯ РЕВОЛЮЦІЇ ГІДНОСТІ ДЛЯ НАС НЕ ПРОСТО ЦЕРКВА – ЦЕ ПРОЯВ БОЖЕСТВЕННОЇ ЛЮБОВІ

О. С.: Поділися своїми планами та мріями, громадсько-соціальними проектами, які ти б хотіла реалізувати на території Михайлівського монастиря?

А. Р.: В Михайлівському я давно хотіла зробити Різдвяний фестиваль, не просто ярмарок, а фестиваль колядок. Мені здається, що це дуже красиво, це така світська, народна традиція, яка гарно поєднується із церковною і де як не у Михайлівському соборі. Він взагалі після революції гідності для нас не просто Церква. Я досі, коли заходжу і вдихаю запах мира, ладану все одно в підсвідомо відчуваю запах поту, крові і людських тіл, які лежали і досі у мене мурашки по шкірі.

Поєднання краси, гармонії собору, яка завжди готова перетворитися не просто на щось таке гармонійне, прекрасне, але на стіни, які можуть сховати від біди людей, які можуть підтримати, які можуть стати притулком для того, кому нема де більше ховатися. Це таке щось величне і справді – це є прояв Божественної любові, а не якесь там відсторонене життя: Церква окремо, а ви собі там як хочете так і виживайте, тому напевне всі нормальні люди, які вміють думати і навіть ті, які не ходили ніколи в Церкву, то вони з великою вдячністю досі приходять в Михайлівський. Мені відомо, що Революція гідності дуже багатьох моїх друзів примусила переглянути куди саме їм ходити, бо кожного разу, коли вони опускають гроші на підтримку собору, монастиря і армії вони знають, що роблять одну велику спільну справу і це теж нас об’єднує, а ми всі зараз шукаємо речі, які нас об’єднують, тому для киян Золотоверхий – це неоціненне щастя.

До речі мене ще одна річ пов’язує з Михайлівським собором, коли його ще не було, то «Територія А» робила благодійні акції: ми збирали гроші на його відновлення і це теж були такі особливі концерти. Найбільший з них відбувся на стадіоні «Динамо». Ми зібрали величезну кількість артистів і був повний стадіон людей, які не лише сиділи, але й стояли і всі ці гроші, які ми заробили – передали на будівництво храму. Це ніде не записано в історії Михайлівського, але для нас не це було важливим, для нас було важливо долучитися до відновлення цього собору, тому для мене це особливе місце.

ВІДВІДУЮЧИ БЛАГОДІЙНІ АКЦІЇ ТА ЦЕРКВУ ЛЮДИНА ЗМІНЮЄТЬСЯ І В НЕЇ НАРОДЖУЄТЬСЯ НОВИЙ СЕНС ЖИТТЯ

О. С.: Елеос з грецької означає милосердя, співчуття, доброта, прояв любові, а Елеос-Україна – милосердя в Україні. Ваші побажання Синодальному відділу соціального служіння?

А. Р.: Ви чудові й робите дуже важливу справу і так здорово, що це дуже різні напрямки, просто дай Бог Вам здоров’я все це продовжувати і об’єднувати довкола себе багато небайдужих людей. Слава Богу вони в Україні є і ми це зараз відчуваємо як ніколи раніше, головне, щоб вони про Вас більше довідалися знайшли до вас доріжку і могли проявляти своє милосердя та втілити свої зусилля й бажання зробити щось хороше.

До речі, всі знають, що потрібно десятину віддавати в Церкву, але не кожен з нас це робить і ми говорили про те, що якщо людина не відчуває такої потреби віддавати саме на Церкву десятину, то в неї завжди є шанс віддати це ближньому, який найбільше потребує цього: чи це хвора людина, чи це біженці, яких зараз в Україні дуже багато, які дуже складно приживаються на нових місцях. Не обов’язково йдеться про якісь матеріальні блага, а навчити чогось хорошого людину, поговорити з нею, розказати про якісь речі над якими вона ніколи не задумувалась. Багато ж людей живуть таким побутовим життям і вони настільки втягуються: поїв, попрацював, поспав, поїв, попрацював, що вони не можуть з цього такого свого кола безкінечного вирватись. Раптом ти береш його за руку і приводиш наприклад на якусь благодійну акцію чи в Церкву і людина змінюється – це є теж прояв милосердя, тому що в людині народжуються якісь нові бажання, нові прагнення, новий сенс життя. Так що дякую за те, що ви це робите.

 

Анжеліка Рудницька,

співачка, художниця, викладач, волонтер, президент мистецької агенції «Територія А»

Розмовляв протоієрей Сергій Дмитрієв

 

Останні фото

Всі новини
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Prev Next

Відкриття "Будинку Марфи і Марії…

12-08-2016 Hits:421 Галерея Super User

Відкриття "Будинку Марфи і Марії"

Read more

Нагородження "Благодійна Україна - …

12-08-2016 Hits:296 Галерея Super User

Нагородження "Благодійна Україна - 2015"

Read more

Міжнародний клас Eleos-Children

09-08-2016 Hits:360 Галерея Super User

Міжнародний клас Eleos-Children

Read more

Великдень на Яворівському полігоні

03-05-2016 Hits:424 Галерея Super User

Великдень на Яворівському полігоні

Read more

Будинок милосердя

22-04-2016 Hits:390 Галерея Super User

Будинок милосердя

Read more

Останні відео

Всі новини
  • 1
  • 2
  • 3
  • 4
  • 5
Prev Next

Міграція в Біблії

09-08-2016 Hits:382 Відео Super User

Міграція в Біблії

Read more

В Андріївській церкві у столиці відкрили…

09-08-2016 Hits:263 Відео Super User

В Андріївській церкві у столиці відкрили виставку пам'яті загиблим героям

Read more

Перший молитовник в Україні шрифтом Брай…

09-08-2016 Hits:303 Відео Super User

Перший молитовник в Україні шрифтом Брайля ( Сюжет "СТБ")

Read more

Для бійців АТО відкрили центр психологіч…

09-08-2016 Hits:329 Відео Super User

Для бійців АТО відкрили центр психологічної допомоги

Read more

Священнослужителі позмагалися із дітьми …

09-08-2016 Hits:317 Відео Super User

Священнослужителі позмагалися із дітьми переселенцями

Read more