«Епідемія забрала чоловіка, війна — сина»

Під вікнами росли жасмин, троянди та гортензії, квітами був засіяний увесь двір і город. Куди не глянеш – зелені луки, діброви та поля. Так про своє рідне село й двір згадує 71-річна Галина Сікідіна, переселенка з Писарівки Хотінської громади Сумської області. Жінка каже, ніколи не думала, що життя розвернеться на 180 градусів.

Пані Галина родом із росії. Народилася у селі Любимівка Курської області, яке розташоване за кілька кілометрів від українського кордону, тож розмовляли там українською мовою.

У 1970 році сімнадцятирічна Галина приїхала навчатися до Сумського технікуму торгівлі. 

«У  мене був вибір – їхати вчитися до Курська чи до Сум. Я обрала Суми і жодного разу про це не пошкодувала», – каже жінка.

Кохання з дитинства і до старості

Згодом до неї приїхав і коханий хлопець із Любимівки. Влаштувався на місцевий завод. У 1974 році вони одружилися. Отримали квартиру від заводу. Працювали, ростили сина, здавалося, щастю не буде меж. «Кохання з дитинства і до старості», – жартує пані Галина. 

Коли син одружився, подружжя вирішило залишити йому квартиру, а собі купили будинок у селі Писарівка. Будинок був просторий: три кімнати, кухня, коридор, кладовка. Згодом облаштували ванну, туалет, підвели воду. Доглядали сад, засіяли город квітами, завели господарство: курей, качок, кролів.

Невдовзі чоловік тяжко захворів. Галина поєднувала роботу, господарство та догляд за ним. Зуміла поставити його на ноги. Після хвороби він прожив ще 12 років, та у 2021 році помер від COVID-19.

З початком російсько-української війни у 2014-му їхній син пішов воювати. У листопаді 2023 року він загинув. Спершу його вважали зниклим безвісти, потім з’ясувалося, що був у полоні, де й помер. Лише після обміну тілами, у квітні 2025 року, Галина змогла його поховати. Йому було 47 років.

«Епідемія забрала чоловіка, війна – сина», – каже Галина. 

Вона згадує, як 24 лютого 2022 року з Любимівки, де вона народилися, рушили на Писарівку колони російських танків. Гуркіт, страх і відчай – це був один із найстрашніших моментів війни. Ситуація стала спокійніша, коли у село зайшли ЗСУ. Оскільки Галина жила сама, вона приймала українських військових вдома, яких лагідно називала «хлопчики». Готувала їм їсти, прала, допомагала, як могла.

Постійні обстріли, дрони, руйнування. Зникло світло, газ, вода

Та 2025 рік став найнебезпечнішим: постійні обстріли, дрони, руйнування. Зникло світло, газ, вода. У дворі вибухи залишали вирви, у хаті вибило всі вікна, постраждали сарай, гараж, теплиця. У селі з кожним днем збільшувалася кількість зруйнованих будинків. Люди виїжджали щодня. Найшвидше виїхали ті, хто мав власний транспорт. Пані Галина каже, що розуміла, що чим далі відтягувати виїзд, тим більше шансів не виїхати взагалі. 

29 травня 2025 року Галина вирішила евакуюватися до Сум. «Я нічого не забрала – лише одяг, маленьку сумку і документи», – каже вона. Згодом кілька разів поверталася по речі, але після того, як під час такої поїздки в машину влучив дрон, більше не наважувалася.

У Сумах Галина живе разом з невісткою та онуками.

Її брати та племінники живуть в росії. Від початку повномасштабного вторгнення вона повністю припинила з ними контакти. Жінка звинувачує їх у вбивстві сина.

Зараз Галина поправляє здоров’я, зізнається, що почали боліти коліна. Ліки коштують дорого. Тож коли вона побачила на сайті громади оголошення про можливість отримати сертифікат у рамках проєкту «Дорога надія», вирішила заповнити анкету.

«Я думала, що сертифікат на ліки буде дуже обмеженим, але на 1000 грн в аптеці вдалося взяти майже все необхідне – вистачить на кілька місяців», – каже вона. 

Також жінка отримала продуктовий ваучер. Але його планує використати ближче до новорічних свят.

«Така допомога дуже потрібна, адже пенсія маленька. Я щиро вдячна, що про нас не забувають. Це промінчик надії на краще», – ділиться Галина.

Проєкт «Дорога надії» реалізує «Елеос-Україна» у партнерстві з Johanniter International Assistance за підтримки Aktion Deutschland Hilft.