Паперові вежі замість зруйнованих стін: як восьмирічний Ростислав вчиться знову посміхатися
Для родини киян — батька, матері та двох синів — літо 2025 року мало стати часом звичайних дитячих канікул, родинного затишку та планів на майбутнє. Життя йшло своєю чергою: хлопчики, яким тоді було 7 та 12 років, раділи безтурботним дням, а батьки щоденно дбали про їхню безпеку, комфорт та щасливе дитинство. Проте одна літня ніч назавжди розділила історію цієї сім’ї на «до» та «після».
Переломний момент настав 28 серпня 03:40 ранку, коли місто розбудила чергова сирена. Родина, діючи як злагоджений механізм, швидко зібралася та спустилася в укриття свого будинку. Але батько, згадавши про щось важливе, на мить повернувся до квартири. Саме тоді ворожа ракета влучила в будівлю, зруйнувавши кілька поверхів та забравши життя чоловіка. У підвалі, частково заблокованому уламками, люди опинилися в пастці. За кілька хвилин пролунав другий вибух, пошкодивши газову трубу. Відчувши різкий запах газу, мешканці зрозуміли, що діяти треба негайно. Завдяки згуртованості їм вдалося самотужки розчистити вихід. Та щойно родина опинилася на подвір'ї, поруч вибухнув безпілотник. Від ударної хвилі та уламків матір отримала серйозне поранення руки. Діти фізично не постраждали, але їхній світ у ту мить розбився на друзки.
Фото: Reuters
Вже о восьмій ранку до Києва примчала тітка Наталя. Вона забрала племінників до себе в Конотоп, поки матір боролася за своє здоров'я в лікарні. Жінка перенесла чотири складні операції, і хоча функціональність руки до кінця не відновилася, вона знайшла в собі сили повернутися до роботи, аби впоратися з невимовним болем втрати коханого чоловіка. Старший 13-річний син поступово адаптувався до нових реалій, але для восьмирічного Ростислава травма виявилася надто глибокою. Хлопчик завмер у тій страшній ночі: кожна тривога викликала паніку, він змушував усю родину ховатися в погребі, пам'ятаючи кожну секунду пережитого жаху. Ситуацію ускладнило ще одне горе — у зруйнованому будинку загинули його однокласники. Тітка намагалася пом'якшити удар, розповідаючи, що друзі поїхали в село. Але 1 вересня, коли Ростислав не побачив їх на екрані під час онлайн-уроків, він усвідомив страшну правду, що стало для нього додатковим емоційним ударом.
Розуміючи, що дитині потрібна фахова допомога, пані Наталя звернулася Родинного Хабу — безпечного простору, де надається безкоштовна психологічна підтримка. Не гаючи часу, вона привела туди племінника. У Хабі не було суворих кабінетів чи напружених розмов. Натомість Ростислав опинився в колі однолітків, серед дітей, які також пережили вимушений переїзд та втрати. У цьому середовищі спокою, розуміння і добра він нарешті зміг видихнути. Разом з іншими дітьми він активно рухався, складав конструктори, малював, будував високі паперові вежі та переглядав надихаючий мультфільм «Душа». За цією безтурботною грою стояв пильний нагляд і філігранна робота психолога. Фахівець непомітно для дітей інтегрувала спеціальні терапевтичні інструменти в їхні ігри, допомагаючи проживати та відпускати страхи.
Сьогодні пані Наталя з радістю помічає: рівень стресу в Ростислава поступово знижується. Хоча хлопчик все ще потребує подальшої підтримки, позитивна динаміка очевидна. Він вчиться заново довіряти світу. Такі простори безпеки та фахової допомоги сьогодні є критично необхідними для тисяч українських дітей, які несуть у собі невидимі шрами війни. Історія Ростислава доводить: навіть після найтемніших подій, завдяки вчасній турботі та внутрішній стійкості, дитяче серце здатне знову відкритися назустріч надії — відбудовуючи свій внутрішній світ крок за кроком, наче паперову вежу, яка цього разу обов'язково вистоїть.
Ця публікація та допомога, про яку в ній ідеться, стали можливими завдяки щедрій підтримці Уряду Сполучених Штатів Америки у співпраці з Польською Гуманітарною Акцією (PAH). Відповідальність за зміст несе Елеос-Україна, і він не обов’язково відображає погляди Уряду США