«ПТСР — не ярлик, а розлад, з яким можна працювати»: психологиня і священик про травму, роботу з ветеранами і те, як людей лікують люди

Третій випуск подкасту «Говоримо про» присвячений темі посттравматичного стресового розладу (ПТСР) — що це таке, як його розпізнати і як можуть допомогти ті, хто поруч. Діалог вели священнослужитель ПЦУ, психолог Степан Возняк та психологиня ГО «Вільний вибір» Ірина Распопіна.

Не кожен стрес = травма. Не кожна травма = ПТСР

Часто люди починають називати ПТСР кожну стресову подію, але «сьогодні мене звільнили з роботи, тому в мене ПТСР» говорити не коректно, пояснює Ірина Распопіна. За її словами, ПТСР — це клінічний діагноз, який ставить психіатр. Для цього потрібна подія, пов'язана із загрозою життю чи здоров'ю, та чіткий набір симптомів, наприклад: нав'язливі спогади й флешбеки, уникання, негативні емоційні зміни і гіперпильність.

«Травма — це не сама подія, а той слід, який вона залишає в психіці. Чи змогла людина з цим впоратися — чи ні», - — зазначає Ірина Распопіна.

Багато симптомів, які люди пов'язують із ПТСР, насправді можуть бути наслідком легких черепно-мозкових травм. Це — органічні порушення, які потребують медичного втручання і впливають на стан людини. 

Протодиякон Степан наводить приклади з власного досвіду. Сусід, який повернувся з Бахмута, — два роки стоїть на балконі, не дивиться в очі під час розмови, постійно сканує простір. Чоловік на ретриті, який не може зупинити погляд і пояснює: «Після бойових дій мені треба постійно контролювати простір. Я не можу це виключити».

«Коли я обіймаю військового, я відчуваю тіло. Руки напружені, спина напружена. Тіло ще не відпустило, — розповідає Степан Возняк. — Це все — наслідок того, де він перебував. Гіперпильність у бойових умовах є базою виживання. Повернувшись у цивільне життя, її неможливо «вимкнути» одразу».

Ірина Распопіна чітко окреслює роль духовенства в роботі з людьми, що пережили травматичні події: не замінювати собою фахівців, а бути тим, хто помічає зміни поведінки та емоційних станів і нормалізує їх.

«Нашою головною задачею може бути нормалізація стану. Пояснити людині: те, що з тобою відбувається — природний наслідок того, де ти був. Не тому, що з тобою щось не так».

Священник може рекомендувати гігієну сну, помітити тривожні симптоми і скерувати до фахівця. 

Отець Степан Возняк додає: «Бачиш ознаки — перенаправляй. Скажи: друже, тут не моя сфера відповідальності. Я тебе скерую до лікаря».

Зцілюючим фактором можуть також виступати стосунки. Саме тому, на переконання спікерів подкасту, важливо навчати родини бути травмоінформованими: «Військові кажуть мені: розкажіть моїй родині, як зі мною обходитися. А я відповідаю: краще за вас ніхто не розкаже. Ви самі скажіть — що з вами відбувається».

«Командна робота зараз є важливою, — підсумовує отець Степан Возняк. — Священик не може побачити всього. І це не його компетенція. Треба просто чесно це визнати».

Ірина Распопіна погоджується: «Я поруч з тобою, навіть якщо нічого не можу змінити. Буду супроводжувати тебе в цьому шляху. Я візьму цю частину, ви візьмете цю — і давайте робити це разом».

Третій випуск подкасту «Говоримо про» вже на YouTube-каналі Eleos-Ukraine.

Проєкт «Духовенство та громади на підтримку психічного здоров'я: інноваційні практики підтримки під час війни в Україні» реалізує Eleos-Ukraine у партнерстві з DanChurchAid та Norwegian Church Aid в Україні за фінансової підтримки уряду Норвегії (NORAD) у співпраці з Київською та Львівською православними богословськими академіями.