«Я вірю, що насильство можна значно зменшити.» Інтерв’ю із Любомирою – соціальною працівницею прихистку у Хотині

Ми дуже часто розповідаємо про життя наших підопічних у прихистках святoї Ольги. Про їхні історії, труднощі та виклики, з якими вони стикаються щодня. За кожною такою історією стоїть неабияка сила духу жінок. А ще, тиха, але дуже важлива робота наших соціальних працівників. 

Саме вони допомагають розібратися з документами, знайти роботу, потрібну підтримку, вирішити складні життєві питання. Вони поруч тоді, коли важко, і тоді, коли здається, що виходу немає.

Сьогодні ми хочемо розповісти більше про одну з наших працівниць і познайомити вас ближче з пані Любомирою — соціальною працівницею прихистку святої Ольги у Хотині. Про її життя та погляди, а також вибір професії, яка може змінювати житт

• Пані Любомиро, доброго дня! Розкажіть будь ласка трошки про себе і про те, як і чому ви обрали для себе професію соціального працівника? 

Після того, як почалася велика війна, я зрозуміла, що так як раніше, вже не буде. Війна змінила все, вона змінила і мене. Я просто відчула, шо прийшов час змінювати діяльність.

Я прийшла в соціальну роботу не випадково. У певний момент життя я дуже гостро відчула, наскільки важливо, щоб поруч з людиною в кризі була не байдужість, а підтримка. Я працювала у школі із дітками , які мали особливі освітні потреби, тобто, це були особливі діти, які потребували особливого підходу. Робота з ними мене навчила терпимості, поміркованості, уважності.

Я зрозуміла, що для людини важливо, щоб з нею хтось був поряд, той, хто б допоміг знайти і відчути опору. Професія соціального працівника стала для мене способом поєднати внутрішній поклик із реальними діями, які змінюють життя людей.

• Скажіть будь ласка, чому для вас важливо працювати і допомагати саме жінкам, які постраждали від домашнього насильства та війни? 

У повсякденному житті, ще до того, як я стала соціальним працівником, я бачила жінок, які пережили насильство. І я розуміла, що дуже часто вони залишаються з цим болем наодинці, бо їх не розуміють близькі, чи не можуть зрозуміти, чи не хочуть розуміти через якісь свої стереотипи, упередження чи переконання. І було боляче спостерігати, як ці переживання жінок просто знецінюються. Для мене важливо стати тією людиною, яка вірить, приймає і допомагає повернути жінці відчуття гідності, сили та права на безпеку. 

Я багато вчилася на різних курсах, читала, слухала онлай- лекції, проходила тренінги, щоб отримати ці важливі знання, як допомогти жінкам, які пережили насильство. 

• Які моменти у вашій роботі приносять вам найбільше задоволення? 

Найбільше задоволення я відчуваю тоді, коли бачу, що людина, яку ми “відпускаємо”, починає нове життя. Тоді у неї в очах горить життя, вона планує, мріє. Вірить у себе і робить перші самостійні кроки, приймає рішення на користь власного життя. Це можуть бути дуже маленькі зміни, але вони мають величезну цінність. У такі моменти розумією, що моя робота є важливою і потрібною.

• Скажіть будь ласка, наскільки складно працювати з темою насильства? Які виклики ви зустрічаєте найчастіше? 

Це одна з найскладніших тем, з якими можна працювати. Основні виклики — це страх, сором, недовіра та багаторічні травми жінок, які потрапили у ситуацію, коли найближчі, найрідніші, кохані люди завдають їм “ножа у спину”, ранять, знищують…. Часто люди не готові одразу говорити або приймати допомогу. Часто виправдовують кривдника. Шукають причину у собі. Втрачають довіру до всіх.

Тут важливо мати терпіння, повагу до темпу людини і не тиснути. Дати час відпочити. Говорити з людиною тоді коли вона уже може про це говорити. Інколи просто слухати історії про пережите насильство важко. Але насправді навіть вислухати і підтримати – це вже багато означає для постраждалих.

• Чи вірите ви, що колись насильство можна буде подолати у нашому суспільстві?

Я вірю, що насильство можна значно зменшити. Це довгий процес, який потребує освіти, підтримки постраждалих і відповідальності з боку суспільства та держави. Зміни починаються з маленьких кроків — з розмов, з небайдужості, з готовності захищати слабших.

• Робота з людьми вимагає великої емоційної віддачі. Як ви відновлюєте сили та зберігаєте себе?

 Відновлення для мене — це тиша, приємна книжка, час, проведений з моїми дітьми. Коли дуже важко, йду до води, можу годинами сидіти і дивитися на річку чи озеро. Мене завжди захоплювала вода: зовні спокійна, кольору сталі, глибока і сильна.

Я вірю, що соціальний працівник не може допомагати іншим, якщо не дбає про себе. Тому відновлення внутрішнього спокою, рівноваги є важливим для мене. 

• Скажіть будь ласка про що ви мрієте у своїй роботі або в особистому житті? Що допомагає вам рухатися вперед? 

Я мрію, щоб у моїй роботі з’являлося більше ресурсів для реальної допомоги людям. І про життя, де баланс між служінням іншим і турботою про себе. Мене рухає вперед віра в те, що навіть одна людина може стати для когось точкою опори.

• І останнє запитання. Пані Любомиро, скажіть будь ласка, якою би ви хотіли бачити Україну у майбутньому? 

Я хочу бачити Україну безпечною, сильною і людяною. Країною, де цінують життя, свободу і гідність кожної людини. Де допомога — це норма, а не виняток, і де біль минулого не повторюється, а стає уроком.