«Якщо священик не озброєний знаннями — як він може когось заспокоїти?»: родина Фурманів про два покоління служіння і постійний розвиток

Їх троє на одному тренінгу. Протоієрей Василь і його дружина, матінка Марія — з Волині. Їхній син Назар з-під Києва. Батько служить на трьох парафіях у Ковельському районі, син — настоятель храму Юрія Переможця в смт. Коцюбинське. Обоє викладають у школі, батько — «Основи християнської етики», син — історію. Обоє кажуть, що приїхали на тренінг, бо інакше вже не можна.

«З п'яти років я знав, що буду священиком»

Отець Василь Фурман виріс на Тернопільщині. З дитинства  з родиною ходив до храму, бо родина вчила любити Бога та звертатися до нього в молитві. Бажання стати священиком виникло в 5 років (запам’ятав на хорах товсті книги, які манили мудрістю та знаннями), бо відкрився храм у сусідньому селі і сім’я почала ходити ближче від дому. Прислуговував у вівтарі, любив бути у церкві, і після одинадцятого класу питання «куди вступати» для нього не існувало. Прагнув  навчатися у Київській духовній семінарії та академії. Проте доля розпорядилася інакше: в 1998 році вступив у Волинську духовну семінарію. Під час навчання, з групою ентузіастів ходив на місійну проповідь у Волинську обласну лікарню, дитячий інтернат в місті Луцьку, дитячий садочок. Одружився. Висвятився. Став настоятелем парафій у Ковельщині.  

У 2004 році вступив до Острозького національного університету за спеціальністю «Релігієзнавство і філософія». Уже 19 років викладає дітям у школі «Основи християнської етики».

Сьогодні отець Василь служить на трьох парафіях: село Білин, храм Різдва Пресвятої Богородиці; село Скулин, церква Івана Богослова — дерев'яний храм 1878 року, пам'ятка архітектури та містобудування; та невеличка громада Святого Духа в селі Колодниця. 

У 2025 році він закінчив курси Клінічного душпастирства при Волинській Православній Богословській Академії. 

«Бути дружиною священика — це велике благословення»

«Я родом із Тернопільщини — краю, де віра завжди займала особливе місце в житті людей. З дитинства я бачила приклад побожних родин і щиро мріяла стати дружиною священика. Для мене це було не просто бажання, а покликання — служити Богові та людям разом зі своїм чоловіком, — розповідає свою історію матінка Марія. — Господь благословив мене чудовим чоловіком-священиком». 

Вона завжди з великою цікавістю слухала його розповіді про прожитий день, про зустрічі з людьми, їхні радощі та переживання. Це допомагало краще розуміти життя парафії та бути підтримкою для чоловіка.

З часом матінка Марія сама стала активною частиною парафіяльного життя. Дуже хотіла допомагати чоловікові в його служінні, тому почала співати в церковному хорі: «Для мене це не просто спів, а можливість прославляти Бога та служити нашій громаді своїми талантами».

Особливою радістю для Матінки та отця Василя були їхні діти, яких змалку привчали до храму. 

«Старшого сина привели  прислуговувати до церкви у чотирирічному віці, а молодшого — у три роки. Ми хотіли, щоб вони зростали в любові до Бога, Церкви та людей, — розповідає матінка Марія. — Наш храм став для нас справжнім домом. Ми щиро любимо нашу парафію, цінуємо кожну людину, яка є частиною цієї спільноти. Саме тут ми разом молимося, радіємо, підтримуємо одне одного та зростаємо у вірі. І за всі ці роки я ще більше переконалася, що бути дружиною священика — це велике благословення, можливість служити людям разом і будувати навколо себе атмосферу добра, любові та довіри». 

«Ти ж Фурман, ти маєш бути першим»

Отець Назарій — старший син — паламарював із чотирьох років. Перед вступом до вишу на терезах опинилися два вибори: духовна освіта чи історичний факультет, бо історія — була шкільною пристрастю. Здав ЗНО на високий рівень і вступив у два університети — так порадив батько. Батько й задавав високі стандарти навчання: «Ти ж Фурман, ти маєш бути першим». 

Під час навчання отець Назарій чотири роки паламарював у київському храмі Різдва Христового на Подолі. Закінчив бакалаврат на історичному факультеті столичного університету імені Т.Г. Шевченка. На четвертому курсі одружився — і після вінчання отримав рукоположення в сан священника. Став настоятелем парафії святого великомученика Юрія Переможця в смт. Коцюбинське Київської області. 

Нині отець Назарій завершує магістратуру, паралельно викладає в школі. «Мені дали найважчі класи. Але я вже встиг їх полюбити». Діти в коридорі не намагаються його оминути: підходять, тиснуть руку, питають, як справи. «Христос сказав: вже не називаю вас рабами, а називаю друзями. Так і ми намагаємося втілювати ці слова у життя. З другом легше вчитися. Цього радянського "я начальник, а всі навколо мене слухають і кивають слухняно головою" — не має більше бути ніде», — переконаний отець Назарій.

Найцінніші не знання, а звʼязки

Про тренінг родина Фурманів дізналася із соціальних мереж і вирішила взяти в ньому участь, адже у своєму служінні дедалі частіше зустрічалася з людьми, які переживають важкі втрати через війну.

«Війна залишила глибокі рани в серцях багатьох наших людей. Ми бачимо біль дружин, які втратили чоловіків, дітей, які втратили батьків, батьків, які оплакують своїх синів і дочок. Часто люди приходять до храму не за готовими відповідями, а просто щоб їх вислухали, підтримали, побули поруч у хвилини смутку. Як дружина священика, я розумію, наскільки важливо вміти бути поряд із людиною в її горі, знаходити слова підтримки або навіть просто мовчки розділити її біль. Саме тому нам хотілося більше навчитися, як правильно допомагати людям, які переживають втрату, травму та розчарування», — зазначає матінка Марія.

Цей тренінг дав родині не лише знання, а й розуміння того, наскільки важливими є людська присутність, співчуття та щирі стосунки. «Адже Церква — це насамперед спільнота людей, які підтримують одне одного, особливо в час випробувань».

Зі свого боку отець Назарій додає: «Найважливіше у цих тренінгах не знання, а звʼязки, спільнота. Священики живуть у своїй закритій системі. Своє село, свій район. У цій самотності без спілкування з іншими священнослужителями можна дожити до старості. В інших професіях є корпоративи, з'їзди, де обмінюються досвідом. У церкві цього, насправді, немає. Це все тільки починає розбудовуватися».

Отець Василь переконаний, що церква зараз потребує розумних людей, освічене духовенство з широким світоглядом, тож варто користуватися можливостями здобувати нові знання, досвід і пізнавати світ.

«Величезним здобутком таких тренінгів, є не тільки ті знання, які ти отримуєш, а й ті зв'язки, які ти створюєш з людьми, які там теж беруть участь. Це мотивує ділитися думками, досвідом і може врешті вирости у якість реальні, практичні речі, спільні проєкти. А цього зараз українська молода церква дуже потребує», — каже отець Назарій. 

«Священику з давніх часів довіряли, — нагадує отець Василь. — Навіть військові, які не хочуть йти ні до кого, — вони приходять, діляться болями, радощами, переживаннями. Один воїн мені казав: ви залишайтеся тут, бо нам так спокійніше. Ви підтримуєте наших дружин, матерів, дітей. Коли ми їм не телефонуємо тривалий час — вони зі своїми переживаннями йдуть до вас. І, відповідно, якщо ти не маєш знань — ти не озброєний. Як ти можеш когось заспокоїти?».

Долучитися до наступних тренінгів можна заповнивши анкету за посиланням тут. 

Проєкт «Духовенство та громади на підтримку психічного здоров'я: інноваційні практики підтримки під час війни в Україні» реалізує Eleos-Ukraine у партнерстві з DanChurchAid та Norwegian Church Aid в Україні за фінансової підтримки уряду Норвегії (NORAD) у співпраці з Київською та Львівською православними богословськими академіями.