Золоті руки. Історія Артема Силютіна – хлопчика, який пережив окупацію.

! Історія публікується з дозволу автора

 
Пролунав перший дзвоник і сповістив про мій перший урок. Усе було таке святкове і водночас загадкове, хвилююче. Ми сиділи за новенькими партами, у сучасному класі.  Учителька трохи хвилювалася, бо ми були у неї перші. І десь посеред уроку запитала: «Чим же славиться наше село?». Я мовчав, бо не знав що сказати, та й усі мовчали, мабуть, як і я мріяли скоріше бігти гратися. Після уроку я традиційно побіг до бабусі, і вона здивувалася, що я не знав відповіді на запитання. А наша Любимівка дійсно була  яскравою, мальовничою, життєрадісною. Літній парк з переглядом вечірніх кінофільмів та дискотекою, з тенісним кортом, басейном та волейбольним і футбольним полем. Ігровий центр із більярдом, тенісом, кінозалом, лабіринтом, і все це безкоштовно. Рости, розвивайся і насолоджуйся безтурботним життям. «Іншим разом обов’язково розкажу», - майнула думка.

10 березня до нас у населений пункт вторглися війська рф, і наше село потрапило під окупацію. 

Я чув як розмовляють дорослі, що неможна ні виїхати, ні в’їхати, нас заблокували, у селі перебували 350 людей із них 19 дітей шкільного віку. Та ми майже ніколи нікого не бачили, бо не можна було виходити з підвалу, бо постійно були обстріли. Припинилися ігри з м’ячем, про  перегони на велосипеді залишилося тільки мріяти. Село завмерло, було чути лише ревіння спраглих корів, скавчання голодних собак, котів і вибухи.  Довгих 7 місяців ми перебували в окупації, а здається, що декілька років. 

Пригод за цей час було багато, але всі вони болючі і страшні.  Мій дитячий світ перевернувся і замість спілкування з друзями, походів у природу, поїздок на море, веселого дитинства – темний і холодний погріб, страх, сльози, мрії про звичайні речі. Та попри жахіття, які відбувалися, були люди, які ставали рятівниками – це сільські дідусі -  мудрі та винахідливі.

Побиті будинки під час окупації села

 Мій дідусь Федір Сергійчук -  це тато моєї мами, вже на пенсії, а за професією токар, руки у нього, як каже моя мама і бабуся «золоті», і тут я зрозумів значення цього слова у прямому сенсі, адже під час окупації не було ні світла, ні води. А  як кажуть, вода, то головне джерело життя, і це дійсно так. Мій дідусь зробив ручну помпу для качання води, і до нашого двору, між обстрілами, під наглядом дронів і снайперів, потяглися люди.  Проблема у тому, що нам не можна було пересуватися вільно селом, нас змушували надягали білі пов’язки одну на руку іншу на протилежну ногу, наче як заарештовані, чи помічені, мама казала, щоб видно було, що ми цивільні не військові. Вода була просто необхідна, щоб вижити і людям, і тваринам. Я спостерігав, як уміло мій дідусь і брат крутять ті гайки, різні трубки, клапани, для мене це щось невідоме поки.  Але  зрозумів, що потрібно обов’язково мати якусь професію у житті, щоб знайти вихід із будь-якої ситуації.

Поряд з нами живе дід Микола  за професією він будівельник, бо частенько допомагав нам вдома по будівництву. І ось тут піде мова про хліб, але за допомогою професії будівельника. Як ви думаєте - це можна поєднати? А я вам скажу, що дуже і дуже круте поєднання. Адже ні газу, ні світла, одні вороги на бронетехніці з автоматами мотаються, танки їздять і луплять по селу, бігає безхозна голодна худоба. Усю їжу готуємо на камінцях, все прокопчене, класно, наче у поході чи на пікніку, та проходить кілька місяців, і ,як каже бабуся, почала вилазити печінка, я не дуже зрозумів куди вона вилазила, та коржі смажені на сковорідці щось вже мені не дуже хотілось їсти. І тут приходить на думку вислів, який ми чули від першої вчительки на уроці: «Хліб всьому голова». Я ще тоді подумав, що  без хліба можна прожити, та сам переконався, що не можна. Коли з’їв свіжого хліба після окупації, отого що з магазину, то плакав чомусь разом із мамою та бабусею. А дід Микола розпочав велике будівництво і у проміжках між обстрілами збудував нам на подвір’ї піч із духовкою і лядою, все як годиться, і таку ж нашій бабусі, і таку ж тітці Марусі і таких 10 печей - рятівниць  виросло по селі. І тоді ми почали пекти свій хлібчик, гарячий із припеченим боком. Коли піч була готова, почалася справжня магія – закваска, опара, заміс – і ці слова нові для мене.  Мама розпитувала стародавні рецепти у прабабусі, яка пережила Другу світову війну.  Перша хлібинка трохи не вдалася, але була смачнюща, потім ми навчилися, пристосувалися і пекли гарненькі буханці, а я ,щоб ви розуміли, був відповідальний за лядою у духовці, а це неабияка важлива справа, тому був на поважній посаді. Від моєї пильності, залежало чи будемо ми сьогодні їсти хлібчик. 

 Тоді я  зробив для себе висновок, що досвід і кожна професія має велике значення, головне не просто вивчитися, а мати вмілі руки, світлий розум та добре серце. Особливо сьогодні в умовах війни. Кожен робить свою справу, кожен працює на своєму фронті, а разом ми – українці, незламні люди нескореної України. Ми обов’язково переможемо бо таких вправних людей у нас ціла Україна.

Сьогодні 1 Вересня, я чекаю на урок у п’ятому класі, знову хвилююся, та добре знаю, що наше село славиться ЛЮДЬМИ, які встояли під час окупації, знайшли в собі сили для відбудови і відновлення будинків, які стали на захист у лави ЗСУ, які організували волонтерський рух у селі.   

Артем Силютін із Любимівки,  про яку говорили навіть у Давосі.