«Полем йшли колони російських танків. Ця ніч залишилася в пам’яті назавжди»

Життя у маленькому прикордонному селі Рев’якине Сумської області ще донедавна було спокійним і звичним. Люди працювали, вирощували городину, діти ходили до школи. Та з початком повномасштабної війни у 2022 році це життя розсипалося на уламки. Будинки зруйновані, люди виїхали. Серед них – 54-річна Світлана Бабкіна. Далі – її розповідь.

Життя в Рев’якиному

Село Рев’якине, згадує Світлана, було колись досить великим: понад 400 жителів, 21 дворове господарство. Воно розташоване серед пагорбів біля витоків річки Рудка. У селі було все: хороші дороги, працювала агротехніка, трактори засівали поля, працювали магазини. Але з часом село почало занепадати: люди виїжджали, закривалися установи та магазини.

На початок 2025 року в Рев’якиному залишалося близько 160 мешканців. Діти Світлани встигли вирости: обидві доньки навчалися в Путивльському педагогічному університеті. Старша вийшла заміж і залишилася в Путивлі, молодша — виїхала за кордон. Світлана з чоловіком Євгеном залишилися в селі.

Початок повномасштабної війни

24 лютого 2022 року їх розбудив страшний вибух. «Я відразу зрозуміла, що це війна. Почала будити чоловіка», — згадує Світлана.

Уже зранку снаряди летіли над селом, здригалася земля, небо палало від вибухів. 

«Я в істериці вибігла у двір. Полем йшли колони російських танків. Це було щось надзвичайно страшне, — розповідає жінка. — Сусіди телефонували, щоб ми набирали воду, брали документи і бігли у підвал. Телефон розривався від дзвінків рідних і друзів, але зв’язок постійно зникав. Ця ніч залишилася в пам’яті назавжди».

Згодом життя в селі ніби трохи стабілізувалося. Хоча подекуди гриміли вибухи, активних обстрілів не було. Але продукти зникли з магазинів, ліки — з аптек, автобуси перестали ходити. Хто міг, їздив до Путивля за необхідним і привозив іншим. Попри все, люди продовжували жити. Весною засівали городи, восени збирали врожай. Так тривало три роки.

Загострення обстрілів

У 2025 році ситуація погіршилася. Почастішали прильоти, у небі майже щодня з’являлися дрони. «Працюєш на городі — летить дрон, біжиш у підвал», — каже Світлана.

Одного дня за дві години в селі російські дрони зруйнували школу, клуб і магазин. Пожежники не могли навіть під’їхати через безперервні обстріли. Місцеві чоловіки намагалися врятувати будівлі після перших ударів, але наступні зруйнували все ущент.

Після цього обстрілу Світлана з чоловіком провели ніч у підвалі разом із сусідами. Вранці місцеві м’ясники скупили в людей одразу 11 корів — усі поспіхом готувалися виїжджати. Бабкіни продали й свою корову, сіли в старенькі «Жигулі» й поїхали до дітей у Путивль. Там пробули кілька днів, а потім доньки наполягли на переїзді в більш безпечне місце — до Пирятина Полтавської області у будинок знайомих, які виїхали за кордон.

Евакуація

«Але як усе кинути? — каже Світлана. — Якби не діти, ми б, мабуть, залишилися вдома й досі». Вона почала шукати перевізників, щоб вивезти габаритні речі. Випадково натрапила на «Елеос-Україна». Менеджер з евакуації Володимир Трет’яков пообіцяв вивезти їх безкоштовно, з усіма речами. «Радості не було меж! Щиро дякую йому», — каже жінка.

З собою забрали мішки з речами, тракторець, морозильну камеру, навіть курчат і каченят. Найбільше Світлана шкодує, що не змогла знайти перед від’їздом своїх двох улюблених котів.

Нове життя у Пирятині

«У Пирятині зовсім інше життя: тихе, спокійне і головне — зі світлом, — ділиться Світлана. — У нас вдома ввечері ми світло не вмикали, жили, як у печері. А тут — на вулицях і в будинках горить світло, працюють магазини, школи, підприємства».

Її пенсія — лише 3 тисячі гривень, тому чоловік влаштувався працювати у місцевий ЖЕК. Світлана хоче облаштувати будинок і теж знайти роботу.

Водночас серце болить за рідну оселю. Уже наступного дня після їхньої евакуації сусідський будинок у Рев’якиному був зруйнований дроном, а їхній — сильно пошкоджений вибуховою хвилею: вирвало вікна, двері, знесло дах. Жінка хвилюється, що дощі зроблять будинок непридатним для життя, але повернутися туди зараз небезпечно, бо дрони «полюють» на автівки.

«Дуже сумуємо за домом, — каже Світлана. — Безперестанку плачу. Чоловік жартує, що знав: на новому місці я тільки тужитиму. Але поки що рана надто свіжа і болюча. Це назавжди. І не дай Боже нікому пережити такого. Бо війна — це біль, страх і жах».

Проєкт «Дорога надії» реалізує «Елеос-Україна» у партнерстві з Johanniter International Assistance за підтримки Aktion Deutschland Hilft.