Юлія Лавринович: «Турбота про психічне здоров’я – не про слабкість, а про внутрішню сил

Психологиня Юлія Лавринович працює у «Родинному хабі» в місті Звягель Житомирської області. Вона має вищу педагогічну та психологічну освіти й наразі здобуває кваліфікацію психотерапевта за методом символдрами. Окрім цього, Юлія викладає основи психології у місцевому медичному коледжі.

У розмові вона розповіла, яких запитань краще уникати у спілкуванні з військовими, як працює арттерапія та як знаходити внутрішні опори під час війни.

З якими запитами до вас найчастіше звертаються?

— Я надаю психологічну підтримку людям, які постраждали від війни: переселенцям, цивільним, родинам військових, зокрема дружинам захисників. Останнім часом усе частіше приходять і ветерани.

У Хабі я працюю як індивідуально, так і з групами. Найпоширеніші запити — це тривожність, втрата сенсу, почуття невизначеності, труднощі у стосунках. Часто приходять клієнти, які паралельно проходять медикаментозне лікування і мають депресивний, тривожний або посттравматичний стресовий розлад. У таких випадках діє трирівнева програма: робота з психіатром, психологом та групова терапія. Я супроводжую саме цю частину.

До мене звертаються і внутрішньо переміщені особи після переїзду, і родини військових після повернення близьких із фронту. Багато людей потребують просто бути почутими. Дуже часто я чую: «Мені немає з ким цим поділитися» або «Мене ніхто не розуміє». Особливо так кажуть дружини, які чекають чоловіка з полону або живуть із невизначеною втратою, коли рідний зник безвісти. І вже сам факт, що людина наважилася прийти по допомогу, я вважаю початком роботи й зцілення.

Один із ваших тренінгів має назву «Бойова ментальність родин». Для кого він створений?

— Я сама дружина військового, мій брат теж служить, багато моїх друзів зараз на фронті. У певний момент я зрозуміла: дуже важливо знати, яким повертається додому наш чоловік чи брат із війни, наприклад, у відпустку. 

Цивільні часто не розуміють, що військовому потрібен час на адаптацію. А наші звичні слова чи реакції можуть стати болючими тригерами.

Я довго працювала над цим тренінгом: переглядала відео, читала літературу. Великий вплив мала книга «Одного разу воїн — воїн назавжди». Вона про повернення військового й труднощі, які постають перед ним та його близькими.

Спершу тренінг був для дружин захисників. Потім я розширила його для всіх членів родини. А згодом він виявився корисним і для цивільних – друзів, колег, сусідів, які час від часу спілкуються з військовими. Бо навіть випадкове запитання може травмувати.

Цей тренінг допомагає зрозуміти, як правильно взаємодіяти з військовими, і які «червоні прапорці» є у спілкуванні.

Можете назвати кілька таких «червоних прапорців»?

— Зараз у суспільстві поширені питання до військових: «Коли закінчиться війна?», «Скільки ти вбив?», «Чи страшно йти на фронт?». Це – тригерні фрази, яких краще уникати.

Часто близькі кажуть військовому: «Ти мій герой». Здається, у цьому немає нічого поганого – ми прагнемо показати вдячність і повагу. Але військові сприймають цю фразу інакше. Адже вони знають, що на полі бою залишилися їхні побратими, які віддали найдорожче – життя. Для них саме ці люди є справжніми героями. Тому навіть така, на перший погляд, позитивна фраза може болісно сприйматися.

Можливо, є правила поведінки для родин військових, щоб зберігати баланс?

— Скажу і як фахівчиня з психічного здоров’я, і як дружина військового, яка колись теж робила помилки через незнання.

По-перше, варто пам’ятати: будь-яка адаптація триває щонайменше 21 день. А відпустка у військових зазвичай 10–15 днів. Тобто за цей час людина не встигає повністю адаптуватися. Тому перші дні вдома важливо просто дати спокій: не навантажувати питаннями, дозволити звикнути до мирного життя, зрозуміти, де він зараз. Бо навіть вдома думками військовий може залишатися на позиціях, поруч із побратимами.

Буває, дружини ділилися, що чоловік не лягав у ліжко, а спав у спальнику поруч на підлозі. Для багатьох це виглядало дивно чи навіть образливо. Але насправді це захисна реакція: військовий боїться, що уві сні може несвідомо завдати шкоди. Це робить не проти дружини, а навпаки – для її безпеки.

По-друге, всі плани треба узгоджувати. Часто дружини вже уявляють,  як підуть на річку, зберуть гостей, зроблять ремонт. Але у військового можуть бути зовсім інші потреби. У мене був випадок, коли я запропонувала відпочити на природі, а чоловік відповів, що він щойно з посадки і не хоче бути на природі. Такі моменти варто враховувати. Особливо це стосується гучних компаній, святкувань, бо не завжди у нього буде ресурс для цього.

По-третє, треба розуміти, що навіть удома військовий залишається у стані бойової готовності. Зосередженість не зникає. Тому важливо бути обережними: не підкрадатися, не робити раптових обіймів. Краще попереджати: «Я підходжу, обіймаю тебе». І уникати гучних звуків – феєрверків, кульок тощо. Це може викликати тригерну реакцію.

І слід пам’ятати, що у військового можуть з’являтися флешбеки. До цього потрібно ставитися з терпінням і толерантністю.

У вас також є арттерапевтичні зустрічі «Міцна всередині». Розкажіть, як цей формат допомагає жінкам.

— Це тренінг про стресостійкість. Я люблю формати, де є поєднання психоедукації й практики. Спершу ми говоримо про те, що відбувається з тілом і психікою під час стресу. Адже не всі можуть зрозуміти свій стан. Наприклад, людина каже: «Я не сплю», або «У мене тремтить підборіддя, коли чую про нові атаки дронів» – і не розуміє, що це ознаки стресової реакції.

Я пояснюю, які є прояви стресу: тривога, поганий чи уривчастий сон, нічні жахіття, небажання їсти або, навпаки, переїдання, тремтіння, панічні атаки. Це допомагає учасницям усвідомити, що з ними відбувається.

Далі ми переходимо до практичної частини. Використовуємо тілесно-орієнтовані та арттерапевтичні техніки: релаксуємо, занурюємося в приємні спогади, малюємо свої відчуття й образи. Це дозволяє знайти власний внутрішній ресурс. Також ми говоримо про опори – внутрішні й зовнішні. Іноді жінки забувають, що навіть прості речі, наприклад, 10 хвилин на природі, спілкування з рідними, улюблена музика – можуть додати сил.

Що б ви порадили дружинам військових, які почуваються емоційно виснаженими, самотніми?

— Ця порада стосується не лише дружин військових, а й жінок загалом. Перш за все – не боятися звертатися по психологічну допомогу. На щастя, зараз це перестало бути чимось ганебним. Турбота про психічне здоров’я – не про слабкість, а про внутрішню силу. Як ми йдемо до стоматолога, коли болить зуб, так само варто йти до психолога, коли болить душа.

І не має значення, чи пережив психолог схожий досвід. Кардіохірург не мусить мати хворе серце, щоб оперувати. Так і психолог може кваліфіковано допомогти, навіть якщо не був у подібній ситуації.

Для дружини військового турбота про себе – особливо важлива. Адже її внутрішній стан напряму впливає на чоловіка. Я часто кажу, що дружина – це 70% психологічної стабільності військового. Якщо вона підтримує, не переносить на нього власну тривогу й сльози, а тримає баланс і розвивається, тоді стає справжньою опорою.

На жаль, сьогодні багато пар не витримують випробувань війною і розлучаються. Це відбувається тоді, коли жінка не розуміє стан чоловіка, а чоловік замовчує свої переживання. Щоб цього уникнути, важливо вчитися говорити й чути одне одного, дбати про власний ресурс і дозволяти собі підтримку.

Ви також працюєте з підлітками та їхніми батьками. Чи змінилася поведінка підлітків у воєнний час? Що їх найбільше турбує?

— Я працюю з підлітками від 16 років і старше, а також із їхніми батьками.

Війна вплинула дуже сильно. Підлітки перебувають у стані невизначеності. Вони не знають, чого чекати й на що опертися. У багатьох виникають тривожно-депресивні стани, а дехто вдається навіть до самоушкоджувальної поведінки. Це тому, що всередині багато болю й незрозумілих емоцій, з якими вони ще не вміють справлятися. Ми всі ще вчимося емоційного інтелекту – розуміти свої емоції та проживати їх. Я завжди пояснюю: якщо болить – нормально плакати, кричати, просити про допомогу.

Разом із тим бачу й позитив. Дуже багато підлітків уже не бояться звертатися до психолога й навіть переконують батьків, що це не про хворобу, а про турботу про свій ментальний стан. Часто вони приходять на консультації разом із батьками – це комплексна робота, яка дає результат.

Тобто зараз діти самі йдуть до психолога?

— Так. Батькам уже не потрібно їх переконувати. Якщо підлітку немає 18 років, ми працюємо лише зі згоди батьків. Але підлітки 14–16 років теж часто хочуть звертатися самостійно. Для них це навіть стало певною модою – престижно мати свого психолога. І батьки це підтримують.

Іноді підлітки приходять просто з цікавості – «а що ми будемо робити?», «які питання ви задаватимете?». Але навіть із такого початку виникають розмови про важливе: проблеми з однолітками, конфлікти з батьками, перевантаження в школі. Це не завжди щось травматичне, але це ті речі, про які їм хочеться говорити. Бо, на жаль, у цьому віці батьки часто відходять на другий план, і підлітки шукають іншу значущу фігуру для спілкування.

Ви також працюєте з внутрішньо переміщеними особами. Які їхні основні запити?

— Найчастіше звертаються жінки, переважно старшого віку – близько 60 років. Молодші іноді намагаються справлятися самостійно, тому їх менше.

Основні запити – втрата. Люди втратили домівки, звичне життя, сенси, і тепер у чужому місті їм потрібно починати все заново. Це викликає тривогу й стрес. Вони питають, як відновити комунікацію, де знайти опору.

Я завжди раджу бути активними, долучатися до волонтерських ініціатив. Це допомагає відчути себе потрібними. Наприклад, одна моя клієнтка почала плести маскувальні сітки й сказала: «Я знову відчула, що я корисна». Для чоловіків частіше актуальний пошук роботи, особливо у 56–60 років, коли складно починати спочатку. Є клієнти, які вже вдруге чи втретє за час війни змінюють місце проживання – і це надзвичайно виснажує.

У «Родинному хабі» ми працюємо комплексно: психолог, соціальний працівник, юрист. Часто консультація завершується командною підтримкою: пошуком роботи, юридичними порадами, допомогою з грантами. Наприклад, нещодавно клієнт із Херсонщини, який раніше займався теплицями, отримав підтримку для відновлення своєї справи. Це приклад того, як людина знаходить внутрішні сили знову рухатися вперед.

Чи є досвід, яким Україна може поділитися зі світом?

—  Ми часто звертаємося до досвіду ізраїльських колег, адже їхня країна теж багато років живе у війні. Але в нас інший менталітет і свій шлях. І, на жаль чи на щастя, такої витривалості, як у нашого народу, мабуть, немає ніде у світі.

Я переконана, що колись на основі нашого досвіду будуть писати книги, створювати нові методики й програми. Бо українські психологи сьогодні йдуть дуже тернистим шляхом, але сприймають свою професію як місію. Поки наші захисники боронять країну на фронті, ми в тилу допомагаємо людям зберігати ментальну стійкість і витримку.

Що для вас особисто є опорою в цей час?

— Для мене це усвідомлення, що моя професія – місія. Я люблю свою роботу й жодного разу не пошкодувала про свій вибір. Опорою є також люди, з якими я працюю, їхня щирість і сила. І, звісно, моя родина: чоловік, який від перших днів повномасштабного вторгнення захищає Україну, і донька, яка вірить у мене й у те, що я роблю правильну справу. Це дає сили йти далі.

Нагадаємо, «Родинний Хаб» у Звягелі створено в межах проєкту, який реалізує «Елеос-Україна» у співпраці з Peace Winds Japan та Звягельською міською радою за підтримки Міністерства закордонних справ Японії.

У Хабі працюють психологині (зокрема дитяча та по роботи з ветеранами), юристка, логопед та соціальна працівниця. Вони надають підтримку сім’ям, які постраждали внаслідок війни. Усі послуги – безоплатні. Це безпечний простір, де кожного готові вислухати, підтримати й допомогти.

Хаб працює у Звягелі за адресою вул. Шевченка, 54 у понеділок – п’ятницю, з 10:00 до 18:00. Телефон: +380 67 380 30 40. Також можна заєструватися онлайн за посиланням.