«Залишитися в старості без дому — це нестерпно»

Кожна історія переселенця – це біль. 69-річний Сергій Миколайович із селища Хотінь на Сумщині ще кілька років тому жив спокійним життям: працював у лікарні водієм, облаштовував дім, мріяв про спокійну старість із дружиною. Та повномасштабна війна перекреслила все. 

«Ми облаштувалися і чудово жили, — пригадує чоловік, — аж доки не почалася ця клята війна».

24 лютого 2022 року, четверта ранку.  

«Ми спали, — каже Сергій. — За вікном почулися дивні й гучні вибухи. Наш будинок стояв поруч із місцевим підприємством, де час від часу й раніше були нічні шумні роботи, тож спершу подумали, що щось відбувається саме там. Але коли я вийшов на поріг — почув страшні вибухи, летіли снаряди, все гриміло».

Дзвінки від рідних і друзів із Харкова підтвердили: там теж бомбили. Коли розвиднілося, селом почали йти танки. «Їх була незлічена кількість. Спершу хотілося сподіватися, що це наша техніка, яку переганяють. Але літери Z дали чітке розуміння — це росіяни. Потік здавався безкінечним — тривав, мабуть, години три-чотири».

Але тоді навіть не виникало думки виїхати. Навпаки, було відчуття, що все ось-ось закінчиться. Але минали місяці, а потім і роки, а війна лише наростала.

Летіло все: бомби, снаряди. Село було під постійним шквальним вогнем ворога майже цілодобово

Спершу в Хотіні вибухи були відносно далекими. Прильоти траплялися, але не так часто, і пошкоджене намагалися відразу відновлювати. Інколи перебивали електромережі, але їх ремонтували. Та з початком наступів на Біловоди, Юнаківку, Кіндратівку у цьому році ситуація кардинально змінилася. «Хотінь почало діставатися значно більше, — каже Сергій. — Летіло все: бомби, снаряди. Село було під постійним шквальним вогнем ворога майже цілодобово».

Довелося тікати. «Ми залишили все в будинку. Взяли лише документи та найнеобхідніше, сіли в машину й поїхали до сина в Суми».

Сьогодні в Хотіні немає жодної хвилини без обстрілів. Будинок Сергія розбитий: дах зруйнований, вікна та двері вибиті, стіни пошкоджені. Через неможливість накрити його навіть плівкою він затік від дощів і майже зруйнувався. Вулиця, де вони жили, знищена на 70%. У селі немає газу, води, світла, зруйнована вся інфраструктура. Повертатися нікуди.

Відчай бере від думки, що вже ніколи нічого не повернути: ні дому, ні того життя

«Найбільше сумую за тим життям, що було до війни, — зізнається чоловік. — За спокоєм, затишком у рідних стінах. Відчай бере від думки, що вже ніколи нічого не повернути: ні дому, ні того життя. Ніхто й подумати не міг, що таке може статися».

У Сумах подружжя живе разом із сином і невісткою. Орендувати житло дуже дорого, а пенсії в 3 тисячі гривень катастрофічно не вистачає. Тому Сергій влаштувався водієм — отримує мінімальну зарплату. «Це не великі гроші, але все ж підтримка».

Від знайомих чоловік дізнався, що можна зареєструватися і отримати безкоштовну допомогу від «Елеос-Україна». «Особливо не сподівався, але приємно здивувався, коли за місяць після реєстрації зателефонували й запросили отримати сертифікати на ліки та продукти. Я безмежно вдячний цим людям. Грошей бракує, а ліки й продукти нині дуже дорогі».

Що буде далі — Сергій не знає і не планує. Його дім напівзруйнований, життя перекреслене війною.

Сьогодні живемо, а завтра — хто знає. Повертатися нікуди

«Сьогодні живемо, а завтра — хто знає. Повертатися нікуди. Єдина надія, що ми все ж отримаємо компенсацію і зможемо придбати житло. Бо залишитися в старості без дому й опори — це дуже важко і нестерпно».

Проєкт «Дорога надії» реалізує «Елеос-Україна» у партнерстві з Johanniter International Assistance за підтримки Aktion Deutschland Hilft.